Катерина Чернова, психолог за професією, роками допомагала іншим людям справлятися зі стресом і травмами. У лютому 2025 року її власне життя раптово зупинилося – протягом одного місяця вона втратила великий гуманітарний проект, яким керувала роками, а незабаром після цього отримала звістку про діагноз «рак молочної залози».

Діагноз став подвійним шоком – професійним і особистим. Катерина, яка звикла надавати підтримку іншим, тепер сама її потребувала. Ця новина співпала із іншою втратою – за місяць до цього закрився її великий проєкт, спрямований на відновлення ментального здоров’я українців під час війни. «Це була подвійна порожнеча: я втратила справу, якою жила, і здоров’я. Для мене, людини, яка ніколи не зупинялась, це стало вимушеною паузою».

Саме тоді вона приєдналася до проєкту «Психологічна підтримка для онкопацієнтів: Ми поруч!», який реалізувався Mission Kharkiv за підтримки програми "Спроможні та сильні", що впроваджується Фондом Східна Європа за сприяння Швейцарії У групі вона побачила те, що рідко зустрічається поза межами терапевтичного простору. Багато учасників були здивовані, що розмови стосуються не лише болю, страху чи втрат, а в першу чергу радості, підтримки, відчуття життя. «Люди були шоковані, що в групі ми не лише про біль і сльози, а про радість, про життя. Це так дивно усвідомити – навіть із таким діагнозом можна радіти».

Сьогодні Катерина повернулась до роботи. Вона знову проводить консультації, тренінги, допомагає іншим. Її графік розписаний на місяць уперед. «Я вдячна за цей досвід. Підтримка, яку я отримала, стала тим містком, що повернув мене до життя. І тепер я можу передавати це далі».

Для Катерини важливо не лише лікувати тіло, а й говорити про важливість ментального здоров’я. Вона переконана: українцям потрібно вчитись бути емпатичними, приймати біль і не тікати від неї. «Ми маємо навчити суспільство бути поруч – не словами, а присутністю».

Завдяки роботі психологів і силі таких людей, як Катерина, інші учасники теж віднайшли власну опору, повернулися до роботи та згадали про звичні радощі, що наповнювали їхні життя до постановки діагнозу.

«Я не хотіла чути «все буде добре». Хотіла, щоб мене просто почули.”

– Катерино, як ви дізналися про свій діагноз?

Це було дуже різко. Я пішла на мамографію до нового лікаря, бо мій постійний спеціаліст захворів. Після обстеження мені одразу сказали: “У вас онкологія”. Це прозвучало в лоб, без підготовки, без жодного пояснення. У той момент мені просто вибило землю з-під ніг. Почалася панічна атака, голова закрутилася, я трималася за стіл. Лікар сказав: “Що ви плачете, буде протокол, будете лікуватися”. Але тоді я вже нічого не чула. Була тиша, білий шум. І я подумала: якби лікар сказав це інакше, з людяністю, мені було б трохи легше. Тому я дуже хочу, щоб наших медиків навчали емпатії, навичкам спілкування з пацієнтами – це не дрібниця, це рятує людей у найуразливіший момент їхнього життя.

– Якими були ваші перші емоції?‍

Перша думка – “це кінець”. Це страх смерті, втрата цілісності, повне безсилля. Наступні тижні після діагнозу я прожила наче в тумані: ніби світ є, але мене в ньому немає. Це дуже схоже на переживання втрати – таке ж глибоке й болюче.

– Як ви знайшли в собі сили шукати підтримку?‍

Я – психологиня, тому знаю: людині потрібна людина. І перше, що я зробила – почала шукати допомогу. Але навіть знаючи, наскільки важлива психологічна підтримка, мені було складно. Бо стигма в нашому суспільстві досі сильна: багато хто боїться сказати навіть близьким, що має рак. Я ж наважилась. Розповіла мамі, дорослому сину. Це був непростий момент, бо треба було знайти в собі ресурс не лише повідомити, а й заспокоїти їх.

– Як ви опинилися у програмі психологічної підтримки від Mission Kharkiv?‍

Це теж збіг, який став символічним. Я виступала на заході в Києві й почула серед спікерів дівчину, яка розповідала про Місію Харків. Після події я підійшла до неї і сказала: “Мені потрібна допомога особисто”. Так я отримала контакти. Через місяць після операції мене запросили до участі в груповій програмі підтримки. Це стало одним із найцінніших рішень мого життя.

– Як на Вас вплинула участь у програмі?‍

Як фахівчиня я знала, що таке групова терапія, але відчути її “зсередини” – це зовсім інше. Багато хто думав, що ми будемо говорити лише про біль. А виявилося, що ми говорили про життя, про радість, про силу. І люди були здивовані, що можна сміятися навіть після такого діагнозу. Для мене було непросто зняти своє “професійне пальто” і стати просто учасницею, але я навчилася приймати допомогу.

Цей проєкт повернув мене до життя. Завдяки групі та фахівцям я змогла не просто оговтатися, а знову працювати, допомагати іншим. Я бачу, як змінюються люди після терапії, як у їхніх очах з’являється надія. І це найцінніше. Місія Харків – це не просто про допомогу. Це про людяність, про довіру, про віру, що ти не сам.

– Що б ви сказали жінкам, які бояться звертатися по допомогу?‍

Просити про підтримку – це не слабкість. Це сміливість. Бути вразливою, відкрито сказати “мені боляче” – це прояв сили. І я хочу, щоб у нашому суспільстві це перестало бути табу. Дуже важливо знаходити “своїх людей”. Тихі, хто не каже: “Все буде добре”. Бо ніхто не може цього знати. Це ті, хто поруч – слухають, не радять, не відволікають, просто тримають за руку або мовчки сидять поруч. Підтримка – це не завжди слова. Іноді – це мовчання, кава, прогулянка, можливість поплакати “в плече”. Я мала щастя мати таких людей поруч.

Матеріал підготовлено в межах проєкту Психологічна підтримка онкохворих: Ми поруч!, що реалізується Mission Kharkiv за підтримки програми "Спроможні та сильні", що впроваджується Фондом Східна Європа за сприяння Швейцарії. Думки, викладені у цьому матеріалі, не обов’язково відображають позицію Фонду Східна Європа та Швейцарії.

‍

‍