Коли досвід перетинає океани в ім’я підтримки – народжуються справжні історії солідарності.
Медсестра з Каліфорнії подолала довгий шлях, аби особисто підтримати колег, які працюють із онкопацієнтами в Україні.

Анна Марія Антонович народилася в місті Чіко, Каліфорнія, але історія її родини бере початок у селі поблизу Чернівців, звідки на початку 1900-х років емігрували її дідусь і бабуся – Анна та Іларіон Антоновичі.

Як і багато родин, що рятувалися від радянської влади та злиднів, вони шукали стабільності. Спершу оселилися в Канаді, а згодом переїхали до Каліфорнії, де дід Анни, колишній сільськогосподарський робітник, зміг накопичити кошти, придбати землю й почати вирощувати мигдаль.

Сьогодні Анна живе в прибережному містечку Форт-Бреґґ, Каліфорнія – тихій громаді з населенням близько 9 000 осіб. Щодня вона долає понад 80 км до міста Укія, де працює медсестрою в амбулаторній гематологічній та онкологічній клініці.

Це спокійна, зосереджена робота – далеко від новинного галасу. Але коли Росія вторглася в Україну, ці новини стали особистими. Родичі Анни досі живуть у Чернівецькій області, і, як і багато українців у Північній Америці, вона відчула страх і тривогу.

Були пропозиції: перевезти родину до Каліфорнії, забезпечити житло, роботу, безпеку. Але її старший двоюрідний брат відмовився – прив’язаність до рідного дому, навіть у час війни, – це зв’язок, який важко пояснити, якщо ти сам цього не пережив.

«Залишити все, що тобі дороге, – не так просто, як запропонувати квиток на літак», – зауважила Анна Антонович. – «Це питання ідентичності. Це питання гідності».

Довга дорога

Рішення Анни приїхати в Україну не було спонтанним. Протягом багатьох років вона добровільно ділилася своїм досвідом у сфері онкології за кордоном. Вона працювала в Росії, Нігерії та Бутані в межах програми Oncology Nursing Society.

Вона читала лекції про безпечну роботу з хіміотерапевтичними препаратами, біотерапевтичні протоколи та паліативну допомогу. Її головна мета — ділитися актуальними клінічними стандартами, які захищають і пацієнтів, і медичних працівників.

Її подорож була довгою й складною. Анна вилетіла з Каліфорнії 11 травня й прибула до Польщі наступного вечора. Звідти вона перетнула кордон, відвідала родичів у Чернівцях, а потім поїхала до Львова та Харкова.

Загалом вона здійснила три авіаперельоти, сім поїздок потягом (у тому числі дві нічні), перетнула кордон пішки й поїхала автобусом до Кракова.

«Я приїхала, щоб поділитися знаннями. Але ще більше – щоб слухати. Слухати, аби потім допомогти всім, чим зможу», – сказала Анна.

Підтримка колег

Шкільний друг Анни – засновник неприбуткової організації, яка підтримує Україну – з перших днів війни приїжджав до країни й особисто передавав допомогу. Він запросив Анну приєднатися, знаючи про її українське коріння та глибоку експертизу в онкології, і розповів їй про нашу організацію.

Професійний досвід Анни відрізняється від того, що мають більшість українських медсестер. Вона має ліцензію на діагностику залізодефіцитної анемії та гемохроматозу, а також на призначення відповідного лікування. Її розширена кваліфікація дозволяє надавати пацієнтам підтримку майже на рівні лікаря, особливо при хронічних станах.

У Львові Анна провела тренінг у лікарні Святого Пантелеймона. Вона говорила з колегами про безпеку під час хіміотерапії, захист персоналу та комунікацію з пацієнтами.

У Харкові, в обласному онкоцентрі, йшлося про роботу в умовах обмежених ресурсів і емоційну підтримку медичного персоналу.

«Кожна медсестра, яку я зустріла, – надзвичайно винахідлива. Їхня сміливість надихає».

Довгоочікувана зустріч

Але ця поїздка була не лише професійною. Дідусь і бабуся Анни родом із Чернівецької області, й це був перший раз, коли вона опинилась на землі своїх предків і зустрілася з родичами.

«Я стояла на цій землі. Я тримала в руках ґрунт, який обробляли мої прапрадіди. Я сиділа за столом із тими, хто миттєво став мені рідними. Це були дуже сильні емоції».

Збулася й ще одна мрія. У Каліфорнії Анна допомагає рятувати поранених кажанів, і вже давно хотіла відвідати єдиний в Україні Центр реабілітації кажанів – у Харкові.

Команда центру гостинно зустріла Анну, провела персональну екскурсію й розповіла, як ракетні обстріли впливають і на кажанів: вони гинуть, втрачають житло, розлучаються з дитинчатами. Від початку повномасштабного вторгнення центр урятував близько 20 000 кажанів.

Анна власноруч погодувала новонароджених і поїхала з України з глибокими емоціями та подарунками від команди.

«Це було так зворушливо. Люди рятують цих маленьких істот під час війни. Оце справжня сила», – з захопленням сказала Анна.

У час, коли світу бракує любові й співчуття, одна неймовірна жінка перетнула океан, щоб нагадати нам: солідарність і емпатія – досі в нас, досі про нас.

Ми в Mission Kharkiv віримо: справжня гуманітарна підтримка починається з довіри, спільної відповідальності й готовності бути поруч – не на словах, а на ділі.

У Анни не було офіційного мандата, великої організації за плечима чи камер. Лише знання, досвід і бажання бути корисною. Вона обрала шлях особистої присутності й дії. Ми вдячні за її час та підтримку.